Малі й великі повсякденні проблеми інколи нестерпно і навіть непоправно псують наше життя. Вони здатні множитися й накопичуватися. Розглянемо, як можна до них виробити конструктивний підхід. Спробуйте застосувати наші поради до проблеми, яка псує вам життя. Читати далі »

Пияцтво – чи не найболючіша проблема сьогодення. Останнім часом увага до цього явища з боку наших офіційних інституцій та ЗМІ значно ослабла. Побутовий алкоголізм затьмарили такі біди, як наркоманія та СНІД, зростання злочинності, матеріальні нестатки багатьох громадян України тощо. Але проблема зловживання алкогольними напоями залишається. І якщо не серед своїх близьких, то в нашому найближчому оточенні обов’язково знайдеться хтось, хто потерпає від цієї недуги. З віком   ми можемо за власними спостереженнями скласти значний перелік скалічених доль, зруйнованих сімей, загублених життів. Ця проблема актуальна в рівній мірі, як для жителів міст, так і для сільських жителів. Але ця стаття не про тих, хто дружить із чаркою, а про їх рідних, чиє життя опосередковано теж стало залежним від алкоголю. Читати далі »

Ангеліна ЛАХТАДИР, директор Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації населення, м. Боярка

У березні 2010 року 35 представників із різних областей України завдяки програмі “Відкритий світ” відвідали США, де протягом десяти днів знайомилися з життям американців, їхньою політикою, економікою, освітою, культурою. Все це дало можливість відчути клімат “змін”, який формував цю націю впродовж 200 років.

Зустрічі у Бібліотеці Конґресу США

У Вашингтоні в Бібліотеці Конґресу Посол Джон О’Кіф, виконавчий директор Центру лідерства “Відкритий світ”, та Люіс Маданик, керівник програм Центру, привітали делегатів. Перед нами виступив Сем’юел Потоліккіо, докторант Джорджтаунського університету, заступник директора приймальної комісії школи “Лендон”, неодноразово відзначений як “викладач року” за курс “Релігія та політика”. У 2010 році він виступатиме з програмними лекціями в Польщі й Україні. Пощастить тим студентам, що слухатимуть його курс, оскільки Сем – прекрасний оратор.

Сем’юел Потоліккіо наголосив, що американське кредо – це рівність усіх перед законом. Політики звертають дуже велику увагу на думку громадян. Конституція – це святий документ в Америці. За всю історію зміни в нього вносили лише 27 разів. Конституція створює систему правосуддя, забезпечує спокій в країні, спільну оборону, сприяє загальному добробутові, гарантує свободи.

У сенаті по два представники від кожного штату. Кожен штат має власні інтереси, але коли йдеться про державні справи, всі об’єднуються. У національній єдності – велика сила Америки.

На мою думку, саме цього бракує нам, українцям: стабільної Конституції, дотримання законів, рівності перед законом, більшої автономії реґіонів, щоб в управлінні державою брали участь представники від різних областей.

Колишній посол в Україні (2006-2009), нині віце-президент Центру постконфліктного миру та стабільності Інституту миру США (USIP) Вільям Б. Тейлор-молодший, котрий часто спілкувався з українцями і симпатизує нам, хотів почути думку делегатів щодо політики нового президента України. Делегати відповіли, що ще важко судити, якою вона буде, але українці очікують, що в країні буде системність у виборчому процесі, чітка система законів, вільна торгівля з Європейським Союзом, українська мова буде єдиною державною.

Відбулася зустріч із Мирославою Ґонґадзе, ведучою програми “Час” української служби “Голос Америки”. Мирослава, знаний захисник свободи преси й безпеки журналістів в Україні, продовжує боротися за чесне розслідування й покарання винних у вбивстві її чоловіка. 2001 року Мирослава стала лауреатом стипендії Рейган-Фассел, що була їй надана для вивчення ролі ЗМІ в становленні демократії в Україні. 2009 року український часопис “Фокус” вивів Мирославу на 91-ше місце в рейтингу “100 найвпливовіших жінок в Україні”.

Мирослава Ґонґадзе – прекрасний модератор дискусії. Її та гостей програми цікавило питання “Україна після президентських виборів”. Члени делегації висловили думки, що українці налаштовані на сумлінну працю, консолідацію, щоб стати сильною нацією; треба посилити роль місцевого самоврядування, громадських організацій, ЗМІ; надавати більше можливості жінкам виявляти здібності в усіх сферах діяльності. Ті, хто голосував за іншого кандидата, зазначили, що якщо політика Януковича буде мудрою, якщо його команда працюватиме на благо народу, всі йому допомагатимуть.

У гостях у Надії Комарницької МакКоннел.

Побували ми в затишному й гостинному домі українки, президента Фундації “Україна – США”. Фундація – некомерційна, недержавна організація, заснована 1991 року для сприяння демократичному розвиткові, підтримки ринкових реформ і підвищення рівня обізнаності з правами людини в Україні.

Щира усмішка пані Надії, її гостинність, вишиті українські рушники, ікона Божої Матері, червоні маки та сині волошки на картинах – ось воно, наше, рідне. Відчувалося, що в цьому домі є частинка далекої, але рідної на все життя країни. У кожного з нас защеміло серце – і полилась мелодійна українська пісня, яка розчулила пані Надію і викликала щирі сльози.

Біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні

Прекрасні враження залишила прогулянка Вашингтоном. Вразили членів делегації величний Капітолій, Верховний Суд США, Білий Дім.

Перед від’їздом із Вашингтона ми відвідали пам’ятник Тарасові Шевченку. Його було відкрито 27 червня 1964 року в присутності президента США Двайта Д. Айзенгауера за участю близько ста тисяч людей, які з’їхалася з усіх кінців Америки й Канади. Закінчуючи промову на відкритті пам’ятника, президент сказав: “Це не тільки на сьогодні, але й на всі грядущі часи ми нині презентуємо світові цю статую Тараса Шевченка, Кобзаря України та борця за волю, щоб увічнити віру людини в кінцеву перемогу волі. Безупинною працею та при Божій допомозі одного дня настане нова доба, доба всесвітнього миру з волею і справедливістю для всіх”. Пам’ятник збудували за кошти американців українського походження та їхніх приятелів. Захотілося прочитати “Заповіт”, процитувати слова з поеми “Кавказ”: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля…”

Знайомство з неурядовими громадськими організаціями (Коламбус, штат Огайо)

Після відвідання Вашингтона членів делегації поділили на групи, і ми вирушили знайомитися з неурядовими громадськими організаціями різних штатів. Я потрапила в Коламбус, штат Огайо.

Громадські організації в Америці використовують у своїй роботі різні форми й методи. Вони контролюють владу, вносять пропозиції. Громадські організації у своїй сфері можуть зробити більше, ніж влада. Часто влада підписує контракт про співпрацю з громадськими організаціями. Люди їм довіряють, а влада дослухається, йде назустріч. Оскільки є загальна довіра, багато спонсорів вкладають кошти в проекти громадських організацій, а ті звітують про використання коштів через ЗМІ або на сайтах. Кожна людина має можливість прослідкувати, як були використані гроші. До роботи в організаціях залучають численну армію волонтерів. Порив американців допомагати іншим просто шокує. Особливо хочуть бути корисними пенсіонери. Коли ми запитували, навіщо це їм, то чули у відповідь: “Якщо в цьому житті я чогось досяг, якщо Бог дав мені роботу, сім’ю, капітал, я повинен віддячити за це, допомагаючи народу, своїй державі, церкві, чим зможу”.

Армія Спасіння – це неурядова громадська організація. Її мета – бути завжди поруч з людьми. Представники цієї структури роздають гарячу їжу та продукти харчування, які їм надають магазини, за що сплачують менші податки. Надають житло, одяг, меблі, допомагають дітям закінчити школу. “Не можна працювати на телекамеру, – стверджує майор Армії Спасіння, –телекамера поїде, а люди залишаться зі своїми проблемами. Їм потрібна стабільна підтримка, доки вони стануть на ноги”.

Вразив інтернат для сліпих дітей. У них є всі умови для навчання й відпочинку: величезна територія, просторий спортивний зал, музичні інструменти, зручні класи. Діти з особливими потребами беруть участь у маршах, спортивних змаганнях, співають, граються, працюють на комп’ютерах, мають бібліотеки. Про них дбають, щоб вони не відчували себе непотрібними суспільству. Пільг під час вступу до ВНЗ вони не мають, що свідчить про рівність. Приємно було спостерігати, що здорові діти ставляться до них як до рівних, дружать з ними, підтримують. Серед нас була вчителька фізики з Одеси, яка теж працює в інтернаті для сліпих дітей. Як би їй хотілося мати такі умови для своїх вихованців! Руслана привезла багато подарунків від своїх учнів і подарувала вчителям і дітям. Вони з радістю обмінювались досвідом, розповідали, які методи і форми роботи застосовують у своїй діяльності. За дорослими захоплено спостерігали діти, які вже мріяли подружитися з одеськими хлопчиками й дівчатками.

У Центрі допомоги дітям і сім’ям, які потрапили в кризові ситуації, мені сподобалось те, що дитина розказує свою історію тільки один раз психологові, який невимушено веде розмову, дозволяючи дитині малювати, клеїти тощо. А всі інші спеціалісти в цей час сидять у сусідній кімнаті перед монітором і спостерігають за розмовою, обговорюють, яку допомогу треба надати дитині. Так зайвий раз не травмують поранене серце. У штаті Центру є психологи і соціальні працівники. Центр співпрацює з вчителями, лікарями, юристами, поліцейськими, волонтерами. За законом, кожен громадянин США зобов’язаний повідомити певні органи, якщо бачить, що над дитиною чинять насильство.

Неурядова організація “Maryhaven” – один із найбільших медичних закладів центрального Огайо, який спеціалізується на лікуванні від алкогольної й наркотичної залежності. Фінансують будівництво й утримують заклад за рахунок податків. Допомогу в Центрі надають усім, хто потрапив у залежність, не дивлячись на те, чи може заплатити людина за лікування.

Зустрічі з земляками

Наша делегація зустрічалася з багатьма українцями, росіянами, білорусами, які тривалий час живуть в Америці. Серед них були такі, що з жахом згадують часи, коли жили на Батьківщині. Вони мають теплі спомини про рідні місця, але впевнені, що ніколи вже не повернуться додому, бо тут краще, тут їхні родини, робота. Є й ті, що мріють повернутися на Україну, але тільки тоді, коли там налагодиться життя, щоб можна було забезпечити майбутнє дітям. Усі були раді нас бачити, ловили кожне наше слово, розпитували про Київ, про останні новини, президентські вибори, мову. Їх цікавило все.

Роздуми наостанок

У Сполучених Штатах Америки ми побували вперше, тому спочатку просто були в захваті від усього, що побачили, потім почали порівнювати, аналізувати. Врешті дійшли думки, що нам треба ще багато працювати над собою, над своєю свідомістю; дуже важливо зрозуміти, що ми один народ, одна нація. Варто замислитися над тим, що залишимо дітям. Треба щирістю і добротою наповнити наші серця, повернутися обличчям до тих, хто потребує нашої допомоги. Зробити все, щоб наші міста були чистими, бо це наша країна. Як її можна не любити?

Американці довго йшли до свободи. За цей час їхня мрія натрапляла на суворі випробування, але принцип урядування, керованого народом, через народ і для народу, сформував цю демократичну державу. Ми ще зовсім молоді. Вірю, що в нас усе попереду.

За матеріалами газети “Слово просвіти”

Надворі зараз віє весною, наближається 8 березня, всі знаходяться в очікуванні першого весняного свята. Хочеться романтики і подарунків. Але хіба не буває так, що свято приносить жінці не радість, а розчарування? А дарунок, який чоловік приносить своїй коханій, залишається без відповідної, як на його погляд, вдячності? І хіба часом  чоловік не задає собі питання: “А що взагалі їй треба? Я ж для неї …(стільки грошей заробляю; допомагаю; кажу, що люблю; кожну ніч кохаюсь із нею; проводжу стільки часу з нею тощо)” А жінка іноді сама не знає, що не по ній: ніби і кохає чоловік, ніби все гаразд, а відчуття невдоволення залишається. Виникають сварки, і двоє ще зовсім  недавно щиро закоханих одне в одного людей питають себе: “Що стало з нашим коханням?” Цікаву відповідь на ці питання дає Гері Чепмен, чиєю книгою “П’ять мов кохання” зачитуються зараз у всьому світі. Цей американський психолог стверджує, що мало кохати, щоб отримати відповідь на своє почуття. Треба розмовляти з об’єктом своєї любові тією мовою  кохання, яку той розуміє. Марна справа переказувати книгу. Але, керуючись теорією Г.Чепмена, ми вирішили у переддень першого весняного свята дати поради чоловікам, як ощасливити у цей святковий день жінок, а жінкам – як не розчарувати чоловіків. Читати далі »

Автор: Радислав КОКОДЗЕЙ

Ми зараз дедалі частіше замислюємося про сьогодення й майбуття нашої школи. І це зрозуміло: адже від того, як ми вчимо дітей сьогодні, залежить доля прийдешніх поколінь і нашої країни. Є багато підстав для занепокоєння: і падіння престижу вчительської професії, і факти корупції в учительському середовищі, і те, що попри дедалі складніші програми діти закінчують школу куди безграмотнішими, ніж буквально кілька десятиліть тому. Мені здається, потрібно зупинитися в написанні дедалі об’ємніших підручників та в гонитві за нескінченними нововведеннями в системі народної освіти й замислитися: куди ми йдемо? Без осмислення того найкращого, що було в шкільній освіті раніше, неможливо рухатися вперед.

Але головна наша проблема — це особистість учителя, його моральні якості, його готовність до важкої й жертовної праці. Майже безкорисливої, як у наш час. Відповіді на запитання про майбутнє потрібно шукати в минулому… І мені здається, розповідь про подружжя вчителів Івана Юхимовича й Ірину Павлівну Коваленків з міста Боярки, що під Києвом, якщо й не відповість на багато запитань, то бодай поставить їх, що, на мою думку, також важливо.Спочатку я хотів розповісти про один дуже дружний клас, який ось уже півстоліття збирається щороку, а вийшла розповідь про вчителів, які так навчали й виховували, що для кожного з випускників 1953-го шкільні роки залишилися найсвітлішим спогадом у їхньому житті. На жаль, моя розповідь ще і про гірку долю видатних педагогів в умовах тоталітарної системи. Але чи народжуватиме такі яскраві особистості наш, значно вільніший час? Чи захочуть найталановитіші та найздібніші представники нашого суспільства ставати вчителями? Але це вже теми для інших статей… Читати далі »