Софіє! Богдане! Із-під копита

Втікає майдан.

Хто залишиться з вами?

А син маленький так тихо пита:

— Куди це ми їдемо, мамо?

Не знаю. Мовчу. Темнота. Сліпота.

Розстріляні хмари, і сонце з громами.

А син мене знову і знову пита:

— До кого ми їдемо, мамо?

У київським небі здригнувся літак.

Немов до Дніпра — до віконець — губами

Малі серденята не в такт і не так

Забились.

— Ми більш не повернемось, мамо?

То скільки літ чорнобильському звіру?
Корм вимагає чвертку віку він:
Вже друга сотня тисяч домовин
Пірнає у безодню злого виру!..
 
Та доки люди не втрачають віру, –
Не відають, по кому дзвонить дзвін:
В народу, чи у власті більш провин, –
Накинемо намордник бузувіру!..
 
Дай Боже, п’ятиріччя промайне –
Період напіврозпаду мине
У цезію, та й стронцію світіння
 
Підсвічувати люд скінчить, мене…
В серцях ятриться згадка про сумне
Геройство в час весняного цвітіння!..

26.04.2011

Земля за колючим дротом,
земля позбавлена волі.
У плинних древлянських широтах
сосни вклякають поволі.
Не вберегли ми рідну землю,
ще й у горі залишили потім.
Тож чи я відчахну від душі
й відокремлю просвітлену кров’ю і потом?
Чи простиш нам, земле пречиста,
Що тебе прирекли на засуд?
Плин літописів, тьма літочислень –
Все це викреслено із часу.
Ти чия, моя земле, чия ти?
І чиї милосердні очі
із досвітніх глибин зірчатих
надивитись на тебе хочуть?
Поки знов ця земля зцілиться,
проминуть віки, не народи.
Мушу ждати. Незнані побачивши лиця,
затамую востаннє свій подих.
Ліси й села за дротом,
і тяжко зітхає глина.
Перед Поліссям, стражденним народом –
стаю на коліна.

Володимир Сінчук

Б’ють у серце Чорнобиля дзвони,

Навіть в церкві – ікона бліда.

Стронцією з очей у Мадонни

Невідчутна й незрима біда. Читати далі »

Валерій ДУБОВЕЦЬКИЙ

До зустрічі земляків

Нас по світу розкидав чорнобильський атом,

Розтрусив, мов засіяв ріллю навесні…

Уві сні часто бачу я скривджену хату,

Бо від неї зостались руїни сумні. Читати далі »