Автор: Радислав КОКОДЗЕЙ
Ми зараз дедалі частіше замислюємося про сьогодення й майбуття нашої школи. І це зрозуміло: адже від того, як ми вчимо дітей сьогодні, залежить доля прийдешніх поколінь і нашої країни. Є багато підстав для занепокоєння: і падіння престижу вчительської професії, і факти корупції в учительському середовищі, і те, що попри дедалі складніші програми діти закінчують школу куди безграмотнішими, ніж буквально кілька десятиліть тому. Мені здається, потрібно зупинитися в написанні дедалі об’ємніших підручників та в гонитві за нескінченними нововведеннями в системі народної освіти й замислитися: куди ми йдемо? Без осмислення того найкращого, що було в шкільній освіті раніше, неможливо рухатися вперед.
Але головна наша проблема — це особистість учителя, його моральні якості, його готовність до важкої й жертовної праці. Майже безкорисливої, як у наш час. Відповіді на запитання про майбутнє потрібно шукати в минулому… І мені здається, розповідь про подружжя вчителів Івана Юхимовича й Ірину Павлівну Коваленків з міста Боярки, що під Києвом, якщо й не відповість на багато запитань, то бодай поставить їх, що, на мою думку, також важливо.Спочатку я хотів розповісти про один дуже дружний клас, який ось уже півстоліття збирається щороку, а вийшла розповідь про вчителів, які так навчали й виховували, що для кожного з випускників 1953-го шкільні роки залишилися найсвітлішим спогадом у їхньому житті. На жаль, моя розповідь ще і про гірку долю видатних педагогів в умовах тоталітарної системи. Але чи народжуватиме такі яскраві особистості наш, значно вільніший час? Чи захочуть найталановитіші та найздібніші представники нашого суспільства ставати вчителями? Але це вже теми для інших статей… Читати далі »