З вірою в серці

DSCN0681Інглятівська Ольга Остапівна та Бондар Таїса Григорівна, жителі м. Боярки, мої давні хороші знайомі, друзі Центру, члени громадської організації «Боярська міська організація ветеранів війни, праці та збройних сил» ( керівник Хоменко Л.Л.), активні квартальні міста Боярка. До речі, не всі погоджуються на цю неоплачувану, відповідальну посаду, а вони працюють уже давно і дбають про порядок у місті, про допомогу незахищеним верстам населення, про свята для ветеранів війни. Стараються допомогти у всьому і всім, хто потребує допомоги. А самі вже мають і онуків, і правнуків, які теж не залишаються без їхньої уваги. Крокують у ногу з часом, і з подіями. Ніколи не думали, що вони, діти війни, знову будуть переживати такі страшні воєнні часи.

Почалося все ще з Майдану. Ольга Остапівна Інглятівська та Таїса Григорівна Бондар брали посильну участь у допомозі людям, які там перебували  вдень і вночі. Вони пошили з теплих ковдр хлопцям жилети, зібрали теплий одяг, кілька кожухів, пальт, рукавиці – і все це відвезли на Майдан, бо були дуже холодні дні й ночі і боліло серце у жінок за тих молодих хлопців, які стояли на Майдані. А потім нові події – війна на Сході. І знову вони кидаються на допомогу . Організовують бояр чан. Разом із жителями міста збирають одяг, продукти, в’яжуть шкарпетки, плетуть маскувальні сітки, купляють цигарки – і все це машинами відправляється на Схід.

На одному із засідань Боярського осередку «Жіноча громада» ( Ольга Остапівна і Таїса Григорівна є членами і цього осередку) вирішили спробувати шити нижню білизну військовим. Знайшли спочатку необхідний матеріал вдома, зшили невелику кількість і передали хлопцям через волонтера, помічника народного депутата Лавріненко Л.С. Після цього вже не зупиняються. І знову їм допомагають небайдужі люди. Приносять тканину, нитки, резинку. Чоловіки щиро дякують цим жіночкам, замовляють ще. Крім цього, на прохання військових, Бондар Т.Г. та Інглятівська О.О. шиють українські прапори і передають у частини. На сьогоднішній день вони пошили 17 великих і 10 маленьких прапорів, а нижню білизну вже й перестали рахувати, бо цифра перейшла за межі 300.

« Робимо це на благо України, хочемо, щоб швидше закінчилась війна, щоб не вбивали цих молодих хлопчиків, щоб чоловіки були поряд із своїми сім’ями. Встаємо – молимось і лягаємо – молимось. Так душа болить за український народ, що сльози очі заливають», – так вони мені сказали з сумом у голосі, з сльозами на очах, але з вірою у серці. І попросили, щоб я передала всім, кого знаю, про тканину, яка їм потрібна для шиття, бо вони знову сядуть за швейні машинки, неустанно будуть працювати і вірити в перемогу.