Центр Розвитку Громад (ЦРГ). Новини, проекти, звіти, документи
     

     
  • Основні розділи

    • ПРО ЦЕНТР
    • ПЕРЕНЕСТИ
    • ОБ’ЯВИ, ПОВІДОМЛЕННЯ
    • РОБОТА В ЛІКАРНІ
    • СОЦІАЛЬНА РОБОТА
    • ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
    • МОЛОДІЖНІ КЛУБИ

  •  
  • Лінки

  • Friends of Chernobyl Centers


 

ЯКЩО ВАША ДИТИНА У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

Автор: Editor Опубліковано: Травень - 7 - 2014

gravi

Якось непомітно сплинув час. Зовсім недавно ваша дитина була зовсім малою, і ось «раптом» перед вами абсолютно незнайома людина – колюча, незручна, кручена, важка у спілкуванні, непередбачувана…   Нині акселерація стала настільки повсякденним явищем, що складно прогнозувати, коли в дитини розпочнеться цей підступний перехідний вік.

 У деяких сім’ях переживають період дорослішання своїх дітей досить спокійно. В інших –  це майже катастрофа. Великою мірою це  залежить від особистісних якостей усіх членів сім’ї і самої дитини. Однак є й інші важливі чинники: наскільки чуйно та грамотно поводяться батьки; чи не занадто багато в них вільного часу, щоб зациклитися на проблемі; чи є в сім’ї ще діти. Як правило, без особливих драм сприймають перехідний вік своїх дітей молоді легковажні батьки, які ще не  встигли забути, що вони самі виробляли в такому віці. Набагато складніше серйозним відповідальним батькам; самотнім матерям; домогосподаркам; батькам поважного віку; авторитарним батькам; тривожним матерям і тим, хто за мету свого життя поставив «зробити з дитини людину». Іноді їхні переживання сягають такого градуса, що без допомоги психолога не обійтися.

Можемо навести досить типові скарги матерів: «Я – невдаха, навіть сина виховати не зуміла»; «Я стільки в нього вклала, і все виявилися даремно»; «Безсонні ночі, хвороби, стільки  покладених сил і невже все даремно?»; «Я віддала синові кращі роки свого життя, а де вдячність?»; «Я пожертвувала заради нього кар’єрою (здоров’ям, красою, любов’ю), а він нічого мені не розповідає, перестав учитися, весь час гуляє, товариші йому дорожчі за мене». «Дочка стала такою байдужою, допомагати не хоче, тільки хлопчики на думці; тягне з мене останні гроші і не хоче бачити, що мені вже й на вулицю скоро ні в чому буде вийти».

Чоловіки  рідше приходять на консультації до психолога, але і їх ми можемо процитувати: «Якби мати не балувала свого синочка, з нього вийшла б нормальна людина, всі проблеми від бабського виховання»;  «У нашій сім’ї не було ледарів (трієчників, слабаків, обманщиків)»; «Та я в його віці…»; «Якби дружина примушувала дочку допомагати, та не виросла б такою ледацюгою»; «Я не можу дивитися на свою дочку, так вона себе спотворює –  фарбується, носить якесь жахливе вбрання»; «Вона не має права  так пізно повертатися. Я маю  знати, де і  з ким вона проводить час».

Підліток –  це випробування для всієї сім’ї. Під час з’ясування, хто припустився більших прорахунків у вихованні, можуть вкрай порушитися стосунки між подружжям. А доки спільну увагу буде сфокусовано на «неправильній» поведінці старшої дитини, можна проґавити молодшу. Адже, недоотримуючи уваги й любові від батьків, та може зробити простий висновок: увагу до себе можна заслужити, тільки виробляючи якісь фокуси. Тому слід запастися терпінням, контролювати свої емоції й пам’ятати, що цей період мине, як минає хвороба. Не погіршуйте її перебіг. Докладіть усіх зусиль аби навчитися поважати право своєї дитини на особисте життя, таємниці, вибір друзів, зачіски, манеру одягатися та стиль поведінки. Основне завдання батьків –  не зіпсувати зі своїм сином чи дочкою стосунки й пережити їхній перехідний вік із найменшими моральними втратами для обох сторін.

 Які ж емоції опановують батьками в період дорослішання їхніх дітей?

Розгубленість.  Зовсім недавно все було просто й зрозуміло –  вчасно погодувати, переповити, піти на прогулянку, відвести в садок, допомогти зробити уроки. Та ось дитина підросла, і батьки ніби стають непотрібними. Як допомагати дитині, яка не йде на контакт і не хоче розповідати про свої проблеми? У чому нині полягає батьківський обов’язок? Розгубленість виливається, як правило, у слова, слова, слова… У вигляді повчальних розмов та нотацій, докорів, вмовлянь і сварок. Усе це батьки роблять не для підлітка, а для себе –  це найкращий спосіб знизити напругу, зменшити в собі розгубленість і невпевненість, створити ілюзію виховного процесу. Іноді це доходить до того, що в батьків і дитини взагалі не знаходиться спільних нейтральних тем для розмов. Адже підліток дедалі менше часу проводить удома, тож коли його вдається «відловити», батьки поспішають висловити все, про що думали за його відсутності. І далеко не завжди в цивілізованій формі. Зрозуміло, що в результаті підліток щосили уникатиме спілкування з батьками.

Змиріться з тим, що від вас тепер мало що залежить, перекладіть відповідальність за поведінку підлітка на нього самого. Побільше розмовляйте зі своїми дітьми на абстрактні теми, знизьте кількість негативу в розмовах, намагайтеся знайти за що похвалити вашого сина чи дочку. І не забувайте — хоч би що сталося, дитина не повинна сумніватися у вашій любові. Вірте, що те добре, що ви заклали в дитину, з часом обов’язково проросте.

Тривога. Батьки переживають за життя, безпеку та здоров’я дитини. Бояться алкоголізму, наркоманії, СНІДу, поганої компанії, в’язниці, ранньої вагітності, громадської думки, втрати влади над дитиною, самотності. Це викликає неадекватні реакції на проступки підлітка. Через призму страху все постає у перебільшеному вигляді. Підлітка, котрий узяв чужу річ, сварять як злодія, за яким плаче в’язниця. Сина напідпитку –  як закінченого алкоголіка. Дочку, що пізно повернулася додому, –  хвойдою. Безумовно, варто пояснити підлітку негідність конкретного вчинку, але не можна обтяжувати його власними болісними проекціями на можливе «жахливе» майбутнє. Потрібно вірити у своїх дітей, намагатися їм довіряти і не робити їх громовідводом для власних страхів.

Відчуття власної неспроможності.  Батькам здається, що вони нічого не варті в цьому житті, якщо не зуміли виховати власну дитину. Не поспішайте, ви ще не знаєте, якими будуть ваші діти. Ще рано ставити діагноз дитині та вашим удачам або невдачам у її вихованні. У вашого сина чи дочки попереду роки дозрівання і формування особистості. І пам’ятайте: якщо дитина виросте хорошою людиною – це не тільки ваша заслуга; якщо поганою –  це не тільки ваша провина. Було б занадто просто, якби все залежало лише від бажання батьків. Не можна перебільшувати своє значення, впадати в гординю і претендувати на роль Господа Бога стосовно своєї дитини. Людство зупинилося б у розвитку, якби всі діти виростали такими, якими їх хочуть бачити їхні батьки.

Гіркота і розчарування. Адже стільки в дитину вкладено, від стількох матеріальних благ та можливостей довелося заради неї відмовитися – і який результат? Особливо важко тим, хто в свій час бачив сенс свого життя лише в дітях. Найгірше, якщо  «займатися дитиною» перетворилося для матері чи батька на мету життя. Це могло негативно відбитися на професійному зростанні, саморозвитку, пішло на шкоду спілкуванню з оточуючими. Мати, яка роками тягала дитину по гуртках, секціях, басейнах  може відчути синдром зупинки і навіть впасти в депресію. Не набагато краще почувається батько, який сприймав свій батьківський обов’язок лише як необхідність  матеріально забезпечити сім’ю. І тоді народжуються фатальні запитання «навіщо?» і «заради чого?»

Відчуття себе жертвою. Деякі з матерів обрали цю роль ще від народження дитини – якщо справді довелося відмовитися від навчання, кар’єри тощо. Проте часто це не більше ніж красива легенда для оточення, в яку згодом жінка згодом сама починає вірити. Навіть ті, хто не почувався жертвою, коли дитина була малою, починають переосмислювати пройдений шлях. І тоді може скластися враження, що значний період життя прожито даремно. Мати може відчути себе обманутою і скривдженою. Не має значення, чи озвучує вона свою образу. Досить носити ці відчуття в душі, а негативні емоції все одно прорвуться назовні – у виразі обличчя, інтонації, зайвому зітханні… Дитина не може бути щасливою і психічно здоровою, якщо мати німим докором тяжітиме над її існуванням. А вже якщо цей докір не німий, порятунок один – втекти з батьківської домівки  якомога раніше.

Час приймати платежі за векселями.  Це відчуття може з’явитися, коли дитина подорослішала. Проте немає сенсу розраховувати на вдячність дітей у підлітковому віці. Зарано. У кращому разі, вони почнуть цінувати все, що ми для них зробили, коли в них самих з’являться діти. Крім того, хіба ви теж не зобов’язані багато чим своїм дітям? Материнське щастя… Батьківська гордість… Перша усмішка, перші кроки, вперше сказане «мама» чи «тато». А ось дитина пішла в перший клас із букетом квітів у гарному костюмчику чи пишних бантах…

Можна по-різному сприймати минуле – чи як купу жертв і страждань, чи як велику кількість простих людських радощів. Від того, наскільки світлі почуття й емоції ви випромінюєте на оточуючих, залежить те, що ви отримаєте від них у відповідь. Треба вміти бути вдячними своїм дітям за ті світлі щасливі хвилини, які ви пережили завдяки їм. Згадуйте хороше разом із ними. Спільні хвилини спогадів, повернення до вашої взаємної любові, ще не затьмареної дорослими проблемами, допоможе пережити тяжкі часи. І самі спогади, і почуття, які вони породжують,  будуть актуалізовані, ніколи не забудуться, і дитина пронесе їх через усе життя.

Vkontakte Facebook Twitter