Чудовий сонячний день 14 грудня 2012 р. бринить морозною свіжістю, поетично хрустить під ногами пухнастий сніжок, шанобливо запрошуючи гостей до урочистого дійства. Сьогодні тут, у мальовничому місті Боярка, що під Києвом, на території Боярського краєзнавчого музею відбувається визначна подія – вшанування пам’яті славетного поета Семена Яковича Надсона із нагоди 150-річчя від дня його народження та відкриття меморіальної дошки як символу визнання його потужного таланту вдячними нащадками. Не випадково, що саме на цій благословенній землі увічнився в граніті прекрасний поет світового рівня, що навічно залишився 25-річним, у пантеоні таких могутніх особистостей, як Шолом Алейхем, письменник-патріот Володимир Самійленко, художник-авангардист Олександр Богомазов, поет Ігор Юрков, композитор Микола Лисенко, перший президент України Михайло Грушевський та багато інших непересічних постатей в історії, долі яких назавжди поєднала в єдину сім’ю невичерпно родюча талантами свята боярська земля. І символічно, що не міліє натхненням цей маленький сонячний куточок України, відкриваючи все нові і нові імена талановитих наших земляків, ваблячи єднаннями Душ та щедро підживлюючи творчість якоюсь незбагненною енергетикою споріднених сердець.
І не замулюється життєдайне джерело, не заростає полином стежина до цілющого краю вікових сосен, що сягають своїм міцним корінням далеко у глиб віків. У Боярці неймовірна щільність різнобічних осередків культури, тут традиційно проводяться виставки художників, самобутніх народних умільців, лунає українська пісня, відбуваються авторські вечори елегантних майстрів художнього слова, не шкодується ні часу, ні сил на спілкування з молоддю, на всебічний розвиток майбутнього нашого міста – дитячої творчості. Не можна не згадати добрим словом дії місцевої влади, що не лишається осторонь розвитку мистецтва, а активно допомагає організаційно та фінансово, усвідомлюючи велику відповідальність за долю нашої малої Батьківщини. Тому й не дивно, що саме міський голова Тарас Добрівський у парі з Заслуженим журналістом України Ніною Харчук, попередньо побажавши землякам завжди бути приреченими на успіх, урочисто перегорнув ще одну сторінку славетних традицій міста, явивши світові дошку пам’яті людини трагічної долі, світлого поета Семена Яковича Надсона.
Усі ми родом із дитинства, і переповідати біографічні рубежі геніального російського поета Надсона, втомлюючи читача сухою мовою дат і цифр, – річ марна і невдячна. “Как мало прожито, как много пережито” – лунає із вічності скорботне слово як гіркий підсумок, як своєрідна автоепітафія одного з найпопулярніших поетів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Як ємко і влучно висловився у час смерті Майстра 1887 року у часописі “Новости” співбрат по перу О.Скабічевський : “Над поэтами на Руси тяготеет какой-то особенный fatum – умирать преждевременною смертью…” Ось ці дві дати – 1862-1887, але ж який шквал емоцій пропалав яскраво-щемливим сполохом приреченої зірки, для якої доля була не матір’ю, а мачухою. Навіть шлях в останню земну дорогу супроводжувався не тільки муками його зболілого серця, не тільки музикою його вірша, не тільки гарячим співчуттям молодих сердець, але й безжальним реготом над його прахом потворних і мерзенних наклепників, що до останнього подиху труїли згасаюче життя… Одному з таких покидьків присвячена епіграма 80-х років :
“По улице бежит собака,
За ней Буренин, тих и мил,
Гляди, городовой, однако,
Чтоб он ее не укусил.”
Достатньо зауважити, що за декілька днів до смерті він благав своїх друзів захистити його і очистити його ім’я судом честі… Таким, яким ми знаємо Надсона сьогодні, він став наперекір безжальній долі, завдячуючи лише силі свого незламного духу. Юний Семен рано осиротів – “я не был ребенком,” – але потяг до поезії відчув уже в десятирічному віці, читаючи все, що попадало під руку. Його мати А.С.Мамонтова була зубожілого, але шляхетного роду і, помираючи від сухот, була змушена віддати сина на навчання в ненависний йому кадетський корпус. Ріс він фізично слабким, але змусив поважати себе у класі, складаючи за своїх товаришів твори з літератури і історії. Саме ці предмети він любив настільки щиро і пристрасно, як ненавидів точні науки. “Сегодня еще много дела, – пише він в своєму щоденнику, – надо одолеть еще одно сочинение, да еще с тригонометрией сладить! Вот отвратительная наука ! Не приведи, Господи, самому злейшему врагу моему, собаке Дешевовых Мурке, изучать ее когда бы то ни было! Нет, я рожден не для математики, а “для вдохновения, для сладких звуков и молитв!..”
Була у талановитого юнака ще одна непоборна пристрасть – любов до музики. Він захоплено грав на скрипці, підбирав мелодії на роялі, опанував ще декілька музичних інструментів. Та все ж поезія стала головною справою його життя, і коли у травні 1879 р. в літературному журналі “Свет” вийшов друком перший вірш Надсона, він “сбросил с себя все детское и поднял знамя юности…”
Розповідає мистецтвознавець, відповідальний секретар журналу “Всесвіт”, лауреат премії ім. В.Самійленка Н.Ф.Харчук: “У Боярці Надсон пробув недовго – усього три місяці, куди, уже смертельно хворий на сухоти, приїхав на лікування, бо тут був відомий курорт. Доля його була важка, але в нього було і перше єдине кохання, і відповідна освіта, і хоча він не став музикантом, чого прагнув усім серцем, але з нами залишились його вірші. Молодь виносила Надсона на руках з його творчих вечорів – молодого, непокірного і страшенно хворого…”
“Но жалок робкий звук земного вдохновенья :
Бессилен голос мой, и песнь моя тиха,
И горько плачу я – и диссонанс мученья
Врывается в гармонию стиха.”
Під акомпанемент пісні про Боярку (автор – наш земляк Сергій Мороз) – “где Гений погибал и больше не взлетит…” – квіти до пам’ятного знаку покладають заступник голови Боярської міської ради В. Дубовецький та Голова всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів” О.Корж. Вогняно-червоні троянди на білосніжному тлі…
Наступною до слова запрошується Заслужений учитель України, викладач російської мови і літератури, невтомна берегиня історії і совісті нашого міста Януш Альбіна Петрівна, людина з унікальною пам’яттю і щирою відвертою душею, що виплекала в школі № 2 не одну тисячу дитячих сердець, передаючи їм любов до поезії, навчаючи сприймати та розуміти її: “Он был человеком своего времени – лучшим из людей 70-80 годов ХІХ века, ведь уже в 22 года он получил высшую награду русской литературы – Пушкинскую премию, и, чествуя сегодня С.Я.Надсона, более, чем какие бы то ни были строки, к нему относятся эти, словно о нем они, умершим так рано :
“Не рыдай так безумно над ним,
Хорошо умереть молодым,
Вспомни, сколькие пали в борьбе,
Сколько раз уже было тебе
За великое имя обидно…”
Он чувствовал время, как никто другой из его современников, это его век, он лег в этот век и продолжил образ “лишнего человека…”
“Наше поколенье юности не знает,
Юность стала сказкой миновавших лет,
Наши годы дума отравляет,
Первых сил размах и первых чувств рассвет.”
Під оплески на адресу цієї унікальної жінки до мікрофону підходить боярська поетеса, член Спілки письменників України Тетяна Зубкова, що написала ряд пісень на слова Надсона : “Я б хотіла дещо додати до портрету, змальованого моїми попередниками, кілька рядочків :
“Но умей же и ты отозваться душой
Всем, кто ищет и просит участья,
Всем, кто гибнет в борьбе, кто подавлен нуждой,
Кто устал от грозы и ненастья.
Научись беззаветно и свято любить,
Увенчай молодые порывы,
И тепло тебе станет трудиться и жить
В этом мире борьбы и наживы.”
Органічно вплелися в мереживо виступів слова однієї з ведучих, молодої співробітниці Боярського краєзнавчого музею Галини Терпіловської, нагадавшої про те, що в останні місяці свого життя Надсон не тільки лікувався в дачному містечку, а й активно творив, писав фейлетони, біля нього завжди було людно. Але ж будь-яка людина має беззастережне право побути наодинці зі своїми думками, на творчу самотність. Години такої самотності він натхненно ділив з величним боярським лісом, а натрапивши одного разу на велику галявину, вкриту цнотливо-білосніжними конваліями, що стала згодом улюбленою зоною його усамітнення, він так і назвав її – “Долина конвалій.” Згодом, в 1962 році, до дня 100-річчя від дня народження поета боярські краєзнавці Кубренков і Горинович встановили на цьому місці пам’ятний камінь, а на тому камені простий напис – “Долина Надсона.”
“В долині цій згасав колись поет,
Шукаючи у сосен порятунку…”
Ці слова належать видатному українському поету, боярчанину Івану Коваленку. Присутня на урочистому заході донька поета, популяризаторка пам’яті свого батька, фундаторка Молодіжного мистецького фестивалю ім. І.Коваленка, ініціаторка безлічі цікавих проектів Марія Кириленко зробила особливий наголос на безперервності культурного процесу: «Наша Боярка чарівна і неповторна. Вона надає натхнення багатьом і багатьом митцям. А наша з вами справа – матеріалізувати цю ауру у таких ось заходах, у художніх виставках, у збірках, які ми видаємо. І ось тепер ми на порозі реалізації нової ідеї – видання Боярської Творчої Скарбнички. Тож вірші Семена Надсона обов’язково прикрасять нашу літературну серію і також символізуватимуть неповторність нашої Боярки».
Поступово підводячи гостей до завершення цього вечора, співведуча, співробітник музею Мар’яна Слєпова, подаючи наступного учасника як одного з небагатьох ентузіастів збереження культурної спадщини рідного краю, ненавмисне обмовилася. Ентузіаст – це зовсім якесь не таке слово, яке б пасувало до цього клекочучого ідеями і реальними справами фаната рідної Боярки, мецената, засновника громадської творчої організації “Боярські майстри”, військового, будівничого, автора численних поетичних збірників, несамовитого і захопленого друга і спонсора творчої молоді – Олександра Коржа.
Це саме він відшукав через своїх друзів у Санкт-Петербурзі унікальне видання поезій Надсона, датоване 1913р., з величезною історико-бібліографічною анотацією і придбав його власним коштом, щоб урочисто передати в дарунок музею в особі директора Л.Ф.Кравченко.
“У нас – не Тюмень, у нас нет нефтяных скважин, но у нас есть те духовные родники, которые бьют и дают те силы здоровья, ума и души, которые помогают пережить достойно самые разные времена и остаться Людьми с большой буквы. Потому что “Боярчане” нужно писать с Большой Буквы!!!”
17.12.2012.
Андрій Ткаченко
