Володимир Сінчук

Б’ють у серце Чорнобиля дзвони,

Навіть в церкві – ікона бліда.

Стронцією з очей у Мадонни

Невідчутна й незрима біда.

Боже! Боже! Навіщо нас кинув

В час цвітіння вишень і калин?

Нащо висіяв на Україну

Нострадамуса чорний полин?

І невже українцям до скону

Нести в тілі тавро сатани?

І прокази нейтронної повно

Будуть брати в криницях сини?

І невже рід козацький зав’яне

У твоїй всекосмічній сім’ї,

І правнука мого кохана

Не покличе в пісні солов’їв?

Ці берізки, ці сосни озонні,

Цей лелека, що з хати зліта,

З часом також опиняться в зоні,

Де полинна цвіте гіркота?

Я не вірю в це, Боже, не вірю.

Я благаю, молюся: «Спаси!»

Ми ж покарані повною мірою

І від вітру, дощу і роси.

Ми кидаєм отруєні села,

Йдем до інших, як інших держав…

Дай же, Боже, щоб радість весела

Знов прийшла й день спокути настав.