Центр Розвитку Громад (ЦРГ). Новини, проекти, звіти, документи
     

     
  • Основні розділи

    • ПРО ЦЕНТР
    • ОБ’ЯВИ, ПОВІДОМЛЕННЯ
    • РОБОТА В ЛІКАРНІ
    • СОЦІАЛЬНА РОБОТА
    • ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
    • МОЛОДІЖНІ КЛУБИ

  •  
  • Лінки

  • Friends of Chernobyl Centers


 

Тварина у вашому домі

Автор: Olga Опубліковано: Січень - 19 - 2010
image_pdfimage_print

Автори: Марія КИРИЛЕНКО, Ганна ЯЦЕНКО

Про те, скільки радості й тепла приносять у наш дім веселі чотириногі друзі, написано чимало. Залишаючи за дужками прописні істини про корисність дружби з братами нашими меншими, ми хочемо поговорити про психологічні аспекти прив’язаності до тварин. Практичним психологам доводиться спостерігати, як кіт або собака може стати справжнім членом сім’ї і відповідно повноцінним суб’єктом внутрішньосімейних стосунків.

У наш час психолог, розпитуючи пацієнта, котрий прийшов на прийом, про сім’ю, змушений не лише поцікавитися тим, чи є вдома тварини, а й з’ясувати, чи не прирівняні вони у правах до інших членів сім’ї. Частими є випадки, коли саме тварини опиняються у центрі сімейних драм і непорозумінь, напружених стосунків, складнощів у взаєминах із оточуючими.

Проблема ролі тварин у сім’ї — суто міська. У сільській місцевості ставлення до них переважно утилітарне і відповідно здоровіше: собака потрібен, аби стерегти господарство, кіт — аби ловити мишей. І якщо домашня тварина не виконує свої функції, її просто позбавляються. Існує також певний кодекс честі — якщо пес, наприклад, патрає сусідських курок, а кіт здійснює злодійські набіги, хазяїн зобов’язаний таку тварину знищити. Жорстоко?

А хіба не жорстоко зарізати кабанчика, якого годуєш щодня, доглядаєш за ним, знаєш його характер, звички, щоденний настрій? Ми у переважній більшості дуже далекі від вегетаріанства, та при цьому сповідуємо подвійні стандарти: вбивство одних тварин сприймаємо як норму, вбивство інших розглядаємо ледь не як злочин. Незайвим при цьому буде пам’ятати, що собак спокійнісінько їдять корейці, а котів — китайці. Тоді як у нас простежуються досить нездорові тенденції і випадки патологічної прив’язаності саме до цих тварин (власники хом’ячків, папужок, крокодилів і удавів можуть нашу статтю не читати).

Та спочатку проаналізуємо мотиви, з яких міський житель заводить кота або собаку. Відповідь найчастіше проста: «Я люблю тварин». Та існують і підсвідомі причини, з яких приводять у свій дім і впускають до себе в душу симпатичне звірятко. Іноді людина від народження пам’ятає поруч із собою собаку або кота, яких може сприймати як символ затишку та захищеності. І якщо батьківська сім’я була благополучною і в ній не було нездорового культу тварин, таке прагнення — не більш як данина традиції, і особливої загрози сімейному добробуту не становить.

Погано, якщо тварину заводять замість когось — замість друга, чоловіка або дружини, замість дитини або ще однієї дитини. В людині від природи закладений потужний інстинкт любити і бути улюбленим, про когось піклуватися. Та реалізація цього здорового прагнення поєднується з непростими пошуками, тяжкою працею, самопожертвою, необхідністю відповідати чиїмось чеканням, виробленням у собі вміння знаходити спільну мову з оточуючими. І водночас існує легкий, достатньо комфортний шлях здобути любов милої істоти, якій можна дарувати турботу, не перевантажуючись при цьому ні фізично, ні душевно. Внаслідок цього в людини може з’явитися відчуття виконаного обов’язку та реалізації свого призначення. Інстинкт обдурено, душевну рівновагу відновлено — здавалося б, що в цьому поганого? Що ж, можливий і такий шлях, але чи є повноцінним життя такої людини? Чи розуміє вона, чого позбавила себе й оточуючих, сфокусувавши свої найкращі душевні якості на тварині? Можливо, така ж самотня душа страждає зовсім поряд і прагне саме її уваги й любові? А можливо, обділеними залишаються близькі рідні люди?

Дуже часто поява тварини в домі — це спосіб уникнення відповідальності та серйозніших зобов’язань. Для наочності наведемо кілька життєвих історій.

Одночасно з народженням дитини новоспечений батько «раптово» заводить собаку і з завидною старанністю за нею доглядає — сам годує, вигулює, возить по ветеринарах, вивчає спеціальну літературу.

Дорослий син, від якого літні батьки чекають регулярної допомоги по господарству (живуть у передмісті у приватному будинку), заводить кількох собак і кота і відповідно приїздить до батьків лише на кілька годин між вигулами собак.

Мати, знаючи, що її донька вагітна (живуть окремо), заводить відразу двох собак і потім не має можливості не лише приїздити доглядати за онуком, а й брати його до себе.

Це вже не любов до тварин, а засіб утекти від проблем.

Звісно, тварин треба любити, але не більше за людей і не замість людей. І все-таки доводиться спостерігати тенденції до зрушення шкали цінностей у бік «олюднення» тварин, що неминуче позначається на сімейних стосунках. Так, одна дама прийшла до психолога зі скаргами на проблеми з дитиною: росте егоїстом, ледарем, через свою жадібність не вміє спілкуватися з іншими дітьми. «От думаємо, може, завести ще одну дитину або собаку», — ділилася вона сумнівами. Вже сама постановка питання свідчить про стереотип, що досить міцно утвердився у свідомості багатьох — «тварина замість дитини». Довелося пояснювати, що спілкування з тваринами не може бути ліками від егоїзму і не передбачає вироблення умінь ділитися, поступатися, домовлятися. Діти, на жаль, занадто часто ставляться до тварини як до живої іграшки, а тягар турбот лягає на мамині плечі.

Якщо в домі собака грає роль повноправного члена сім’ї (коти все-таки рідше удостоюються такої честі), малюк звикне бачити тварину рівною собі істотою, і в нього може виникнути до неї почуття ревнощів. Довелося спостерігати, як діти брутально поводилися із домашнім собакою. Причину такого поводження вони сформулювали дуже чітко: «Бабуся її любить більше, ніж нас».

Уявіть собі картину: тато або мама повертаються з роботи, назустріч одночасно вибігають пес і дитина. Змученому за день батьку потрібна розрядка — він ніжно тріпоче песика за вуха і каже йому ласкаве слово. А от дитині можуть дістатися неприємні запитання: «Які оцінки зі школи принесла?»; «Чому сорочка зі штанів стирчить?»; «Звідкіля синці — знову побився?»; «Ти чого така розмальована?» Дитина може дійти висновку, що її цінують менше і що вона недостатньо гарна, щоб її любили так само, як Рекса або Джоя. А якщо перше запитання буде: «Ти його годувала?» або «Собаку вигулював?» — то це взагалі катастрофа: дитина гостро відчуває свою вторинність, у неї зароджуються сумніви у власній значущості.

Якщо собака відіграє роль «кумира сім’ї», можливі дуже непривабливі ситуації. Так, на прийом до психолога прийшла у стресовому стані бабуся, котру вдома покусав собака. Вражена вона була не так самою подією, як тим, що вона ж виявилося в очах сім’ї винною — не врахувала «настрою» загального улюбленця. Вся увага була сфокусована на песику: «він так переживає, він усе розуміє». А бабусі відмовили в елементарному співчутті. (Про те, як небезпечно тримати в сім’ї пса, який бодай раз когось покусав, нехай пишуть хірурги; їм також залишимо моторошні подробиці про величезну кількість скалічених і загиблих від собачих зубів.) Які висновки зробить із цієї ситуації дитина? Собака не просто головніший за бабусю, він головніший за людину.

Така фетишизація тварин і взагалі призводить до патологічних випадків. Картини утримання людьми непомірної кількості котів або собак (а іноді і тих, і інших) змушують здригатися і бити на сполох. Почастішали випадки, коли тварини просто-таки зводять своїх власників у могилу. Довелося спостерігати, як фактично від голоду загинули матір і донька. Вони просто не в змозі були прогодувати більш як десяток собак, що жили у їхньому будинку. Донька не могла піти на роботу, оскільки мати була не здатна впоратися з цією зграєю. Жили на пенсію матері, відмовляючи собі в усьому заради тварин. Спочатку від виснаження померла мати, а незабаром і дочка.

Ми б не писали про такий, на перший погляд, винятковий випадок, якби все частіше не доводилося спостерігати, як заради тварин відмовляють найближчим людям у зайвому шматку хліба (або склянці соку, не важливо), у відпочинку, в нормальних умовах проживання, а найголовніше — в увазі та любові.

У групу ризику в плані патологічної прив’язаності до тварин входять бездітні пари та неповні сім’ї (найчастіше «мати — син», «мати — дочка»), самотні люди похилого віку. Та визначальними є не обставини, що склалися, а ціла низка психологічних передумов: невміння ладнати з оточуючими, душевна глухота, наявність цілої низки комплексів. Особливу небезпеку становлять сім’ї, об’єднані негативними енергіями. У таких сім’ях завжди «дружать проти когось», основними темами для розмов є обговорення й осуд навколишніх. Теза — «всі погані, лише ми добрі» призводить до певної ізоляції, емоційного вакууму, який так легко заповнити хвостатими улюбленцями.

Межа між «любити тварин» і «любити тварин більше за людей» є дуже тонкою. Зрушення у свідомості поступово й непомітно призводять до деформації особистості аж до повного її переродження. І згодом людина може почати жити не серед людей, а у «світі тварин». Стурбована клієнтка радилася з психологом: «Із моєю сестрою щось відбувається. Їй уже 35, а вона повністю захоплена своїми собаками. Гуляли нещодавно з нею у парку, навколо люди, діти, мужики зрештою, а вона каже: «Подивися, як гарно виглядає цей рудий собака на тлі осіннього лісу…». А одна любителька котів вимовила таку фразу: «Людина завжди може собі допомогти, а тварин так шкода, так шкода…». У свідомості таких любителів тварин уже немає місця жалю та співчуттю до людей. Вони можуть довго розмірковувати про те, як мучитимуться «бідні котики» від операцій із стерилізації, і водночас байдуже навантажувати піклування про все зростаючу котячу «череду» на безмовних членів сім’ї.

Спілкування із тваринами — це сурогат сімейних стосунків, приємний і легкозасвоюваний. Тварин легко любити і легко бути їхніми улюбленцями. Стосунки з ними прості й передбачувані. Проте, спілкуючись переважно з тваринами, можна поступово розучитися ладнати з людьми, більше того — можна стати «не зовсім людиною». У тварини має бути своє місце в сім’ї і свій маленький куточок у душі, вона може бути поряд із людиною, але тільки поряд і не більше.

Vkontakte Facebook Twitter