Центр Розвитку Громад (ЦРГ). Новини, проекти, звіти, документи
     

     
  • Основні розділи

    • ПРО ЦЕНТР
    • ПЕРЕНЕСТИ
    • ОБ’ЯВИ, ПОВІДОМЛЕННЯ
    • РОБОТА В ЛІКАРНІ
    • СОЦІАЛЬНА РОБОТА
    • ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
    • МОЛОДІЖНІ КЛУБИ

  •  
  • Лінки

  • Friends of Chernobyl Centers


 

Моя дитина — біле вороненя?

Автор: Olga Опубліковано: Січень - 19 - 2010
image_pdfimage_print

Автори: Марія КИРИЛЕНКО, Ганна ЯЦЕНКО

«Моя дитина не така, як усі», — саме з такою проблемою найчастіше звертаються до психолога стурбовані батьки. Та коли узагальнити всі їхні скарги, стає зрозуміло, що межі норми розмиті й багато в чому суб’єктивні. За спостереженнями психологів, до розряду «особливої» може потрапити практично будь-яка дитина: гіперактивна й повільна; надто емоційна і замкнута; надмірно товариська і сором’язлива, вперта й надто поступлива; імпульсивна і загальмована; вразлива і «байдужа»; вундеркінд і малюк, якому наука ніяк не дається.

У пошуках норми батьки нерідко звертаються до власного дитинства: «А от коли я був маленьким…». А либонь дитина не може бути своєрідним клоном, копією, зліпком, у буквальному розумінні слова продовженням своїх батьків. Окрім того, не можна забувати, що розрив між поколіннями нині набагато глибший і фатальніший, аніж раніше, і, відповідно, набагато гостріше стоїть проблема «батьків і дітей». Зміна суспільного ладу, ламання стереотипів, пошук нових ідеалів і цінностей, соціальне розшарування і водночас — стрімкий розвиток новітніх технологій. Покоління екранів, моніторів, мобілок живе в іншому світі і в іншому ритмі. Спілкування завдяки новим засобам комунікації (Інтернет і мобільні телефони) посідає дедалі більше місця в житті підлітків. Батьки не завжди замислюються над тим, що власну дитину потрібно розглядати як представника іншої генерації…
Найчастіше питання про те, що дитина «не така», загострюється, коли малюк потрапляє в дитячий колектив і починає вчитися вибудовувати рівноправні стосунки з однолітками і дотримуватися правил субординації з дорослими. Для малюка — це справжнє випробування, адже досі він був усім хороший і любимий мамою, татом, бабусею. І раптом усе пішло навскоси: мама сумує, тато сердиться, бабуся бурчить, що неправильно виховують. Перші кроки соціалізації можуть бути дуже болючими — і для маляти, і для його батьків. Головне завдання — не впасти в жодну з крайнощів: або «всі неправі, тільки моя «особлива» дитина права», або зовсім протилежне «в усіх діти як діти, а у мене…».

Батькам узагалі важко бути об’єктивними стосовно власного чада. Дуже часто ми лукавимо самі із собою. І, міркуючи про те, що дитина росте «не така», не доводимо думку до кінця: може, не така, як зручно вчителеві, або не така, як нам хочеться? Практично немає тат і мам, яких бодай трохи не зачепило б батьківське марнославство, — адже немає солодшого почуття, що моя дитина «краща за всіх». Дуже непросто відмовитися від виплеканого в мріях образу «гідного» спадкоємця. Комусь із батьків хочеться бачити свого сина енергійним, який все встигає й обожнює спорт. Мама мріє швидше переконатися, що їхній малюк має неабиякі здібності, а на того нападає судомне позіхання щоразу, коли він бачить книжку…

Дитина — це не лише плід сімейного виховання. Народження нової істоти — це велике таїнство. У кожного з дітей — свій темперамент і інтелект; свій унікальний набір генів; коктейль із різноманітних здібностей і схильностей, не завжди, до речі, приємних. Найкраще ставитися до своєї дитини як до істоти, із якою ще потрібно буде познайомитися і постаратися зрозуміти і прийняти саме такою, якою її створила Бог чи природа. І повірте: немає заняття цікавішого, аніж дізнаватися про власне чадо — вам належить зробити багато відкриттів, приємних і не дуже. Ви будете дивуватися й впадати у відчай, радіти і гніватися. Шукати у своєму родоводі предків із такими ж рисами, «вираховувати» згубні впливи поза родиною. Та все ж починати треба з прийняття дитини такою, якою вона є. А потім у вас попереду буде довгий шлях м’якого коригування, яке, однак, має здійснюватися твердою батьківською рукою: позитивні риси слід заохочувати і розвивати, негативні — згладжувати і навіть (якщо поталанить) перетворювати на гідності.

Манія «відмінності»

Але буває й інша крайність: дитина реально має проблеми, але батьки і не збираються вводити в прийнятні для суспільства рамки своє ненаглядне чадо. Їм подобається, що їхня дитина не така, як усі.

Психологи та невропатологи визнають, що сучасні діти гіперчутливі і збудливі, нерідко вони дуже обдаровані. Кількість нестандартних, особливих, важких дітей настільки велика, що з’явився окремий термін — «діти індиго», яким позначають «дітей майбутнього», котрі нібито мають нові незвичні психологічні характеристики і моделі поведінки. Термін виник унаслідок спостережень Ненсі Енн Тепп, котра стверджувала, що у нестандартних дітей особливий колір аури — темно-синій, або індиго. Теорія про існування якихось особливих дітей стала досить популярною серед батьків, чиє самолюбство тішить думка про незвичайність їхніх дітей.

Найчастіше це мами, котрі, прийшовши на консультацію до психолога, захлинаючись, розповідають про те, який унікальний їхній малюк, — особливо обдарований, ніжний, чутливий і ранимий. А от грубе оточення нездатне зрозуміти й оцінити її «маленького принца» або «ніжну принцесу». Або, навпаки, дитина дуже активна, схоплює все на льоту, робить значно швидше за інших, але вчителі й однокласники «чомусь» несправедливі до нього. І в першому, і в другому разі працювати потрібно не стільки з дитиною, скільки з мамою. Досить часто батьки самі культивують у своїх дітях «манію відмінності», формують із своїх не таких вже особливих нащадків незручних, важких, не любимих ні однолітками, ні вчителями ізгоїв.

Звідки беруться «білі ворони»?

На жаль, дуже часто батьки ризикують самі зробити зі своєї дитини «білу ворону». Дитина, безсумнівно, перебуває у своєрідній групі ризику:

· Якщо в родині заведено постійно протиставляти себе іншим людям: ми кращі, гірші, вірніші, бідніші, багатші, розумніші; ми — старожили чи, навпаки, люди приїжджі тощо.

· Якщо сім’я живе замкнуто, і в ній до стороннього ставляться завжди з підозрою як до джерела можливих неприємностей і навіть небезпек.

· Якщо критикувати оточуючих — це звичний спосіб спілкування між дорослими.

· Якщо дитину постійно порівнювати з однолітками і повторювати, що вона не така, як усі: дужча, слабша, хворобливіша, розумніша, дурніша.

· Якщо дитина звикне, що вона завжди права, а в усіх конфліктах і негараздах винні оточуючі.

· Якщо її виховують у неповній сім’ї, і батько свідомо чи підсвідомо прагне «замкнути» сина або доньку на себе.

· Якщо дитина стає для батьків (чи одного з них) засобом самоутвердження.

· Якщо малюка виховує мама (бабуся), яка зробила з цього сенс свого життя.

· Якщо літні батьки роблять із дитини «маленького старичка».

· Якщо в сім’ї переважають крайності в методах виховання. Рівною мірою небезпечні як вседозволеність і потурання, так і жорсткий авторитарний стиль, постійна критика дитини.

· Якщо малюк обмежений у спілкуванні з однолітками і переважно задовольняється компанією дорослих.

· Якщо в родині існують серйозні психологічні проблеми між дорослими.

· Якщо батьки в грубій формі намагаються «переломити» деякі уроджені риси дитини замість того, щоб м’яко їх коригувати і створювати умови для розвитку альтернативних якостей.
Коли починати непокоїтися?

У батьків немає приводу для серйозного занепокоєння, коли дитина задоволена життям і не стурбована тим, що вона «не така»; не пригноблена й неагресивна; у неї нормальні стосунки з однолітками, а її особливості не відштовхують від неї інших дітей; вона вміє спілкуватися з дорослими, підпорядковуватися і слухатися; не протиставляє себе оточуючим, не бачить навколо ворогів, доброзичлива і поважлива до людей; коли ідеї, що вона в чомусь не така, з’явилися у неї в перехідному віці, що цілком нормально.

У батьків є серйозний привід запідозрити, що їхня дитина — «біла ворона», якщо вона відчуває відчуженість і відкинутість, стала ізгоєм у дитячому колективі; є підозра, що у неї розвинувся синдром жертви, яким вона провокує однолітків на те, щоб її кривдили; вона звикла привертати до себе увагу у нездоровий спосіб (гримасує, дражниться, зачіпає тих, хто сильніший за неї); вона не має друзів серед однолітків; завжди про всіх відгукується погано.

Що робити, коли вас мучать сумніви, що ваша дитина не така, як усі:

· Постарайтеся якомога чіткіше сформулювати, у чому саме ви бачите відхилення від норми в поведінці і розвитку вашого маляти.

· Поцікавтеся у психолога чи в будь-якому посібнику з вікової психології, чи не підпадає «особлива» поведінка вашої дитини під норму для її віку.

· Задумайтеся про те, що саме є для вас приводом для занепокоєння: те, що вашого малюка критикують оточуючі; у нього погані оцінки; складні стосунки з однолітками чи ж він просто створює певні незручності дорослим; не виправдовує ваших надій і не тішить ваше самолюбство.

· Проаналізуйте, чи не культивує хтось у родині ідеї «особливості» дитини.

· Постарайтеся помістити дитину в адекватне її запитам середовище: «занадто розумну» — у спецшколу для обдарованих дітей; дитину, котра «не тягне» точні науки — у гуманітарний клас; непосидючу — у спортивну секцію; тихоню — у гурток малювання. Важливо, щоб дитина обов’язково мала можливість спілкуватися з дітьми, у яких схожі інтереси, і звикла відчувати себе на висоті.

· Але водночас потрібно піклуватися про те, щоб дитина розвивала і ті риси, яких їй бракує (усидливість, уміння грати з іншими дітьми, готовність ділитися, здатність рахуватися з інтересами інших тощо);

· Якщо у вашої дитини складності у спілкуванні виникають лише вдома, то шукайте витоків проблеми у внутрішньосімейних стосунках, а не в дитині.

· Якщо ви відчуваєте, що не справляєтеся із ситуацією, обов’язково проконсультуйтеся з невропатологом і психологом стосовно вашого сина чи дочки.

Vkontakte Facebook Twitter