Центр Розвитку Громад (ЦРГ). Новини, проекти, звіти, документи
     

     
  • Основні розділи

    • ПРО ЦЕНТР
    • ОБ’ЯВИ, ПОВІДОМЛЕННЯ
    • РОБОТА В ЛІКАРНІ
    • СОЦІАЛЬНА РОБОТА
    • ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
    • МОЛОДІЖНІ КЛУБИ

  •  
  • Лінки

  • Friends of Chernobyl Centers


 

Людина в системі

Автор: Olga Опубліковано: Січень - 19 - 2010
image_pdfimage_print

Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Апетитний димок від жертовного вогнища піднімається до небес, і боги звертають свій прихильний погляд на того, хто приніс жертву… Маленький хлопчик залишається вдома, а не йде гуляти, тому що мама пообіцяла йому за це шоколадку… Бабуся, судомно притискаючи до грудей синю курку, віддає свій голос кандидатові, який її «ощасливив»… Корупція багатолика і властива людині як одвічний порок, що його неможливо викорінити повністю. Але за певних умов корупція квітне, розростається і, як корозія, починає роз’їдати все суспільство й водночас душу кожного з нас.

Не секрет, якого розмаху в нашій країні набула корупція. Її тотальний характер — це грізний симптом, який свідчить і про стан нашої демократії, і про рівень беззаконня, і про моральне падіння більшої частини суспільства. З’явилися цілі сфери, де хабар трактується як напівлегальна доплата до низької зарплатні. Я вважаю своїм обов’язком знову й знову привертати загальну увагу до хабарництва як до одного з аспектів загальної корупційної системи. Для нашого майбутнього вкрай небезпечна не так наявність «корумпованої верхівки», як моральне обличчя нашого суспільства, із яким інакших «верхів» воно не заслуговує.

Захоплення економічними стратегіями потіснило на задній план гуманітарні методи впливу на суспільну свідомість. Але ж революції спочатку відбуваються в умах людей. І все ж, коли йдеться про боротьбу з хабарництвом, можна почути: «Вмовляння тут марні, потрібно змінювати систему». Дозвольте! А хіба не одні й ті самі люди будуть поспішати чи не поспішати її змінювати; розробляти нові ефективні закони чи відразу закладати в них приховані корупційні схеми? А як громадяни нашої країни реагуватимуть на зміни: будуть їх радісно вітати — чи саботувати? А може, зачаяться ненадовго, щоб шукати нові лазівки?

Спробуємо відстежити різні моделі поведінки людини у злочинній системі взагалі й корупційній зокрема. Хотілося б зрозуміти, як система впливає на людину; наскільки вона сама здатна впливати на неї; як поводитиметься в епоху змін. Деякі аналогії з радянською системою не випадкові — багато хто з нас ще пам’ятає наше недавнє минуле.

Отже, залежно від ролі в корупційній системі, виділимо кілька основних груп громадян і простежимо, як вони ставляться до хабарництва.

Затяті адепти. До цієї групи можна зарахувати тих, хто сприймає систему як найкомфортнішу для себе, єдино можливу для існування і, бажано, вічну. Вони підтримують, розвивають її, насаджують і, по суті, доводять до абсурду, до такого рівня розвитку, що вона зживає себе, будучи вже не в змозі існувати з дуже різних причин (від економічних до соціальних).

Такі люди «беруть завжди, дають скрізь», вважаючи хабар нормою життя. Беруть по-великому: в держави і в окремих осіб, у багатих і бідних — не перебираючи. Вимагають і створюють умови, щоб самі принесли. Дають не замислюючись і не сумніваючись. Підкуповують, щоб обійти закон.

Такий лікар зробить не потрібну хворому операцію; призначить конаючому дороге лікування; поставить неіснуючий діагноз, щоб потім успішно «вилікувати»; затягуватиме лікування до нескінченності, якщо хворий платоспроможний. Такий учитель «зробить» медаль дитині заможних батьків і водночас «завалить» здібного й працьовитого учня, бо «не можна, щоб медалей було надто багато». Такий суддя виправдає бандита. Такий даїшник звинуватить у ДТП того, хто бідніший. Такий журналіст напише брудну замовну статтю.

Це люди, в яких банальна жадібність, розростаючись і роз’їдаючи душу, придушує й витісняє всі моральні норми і всі почуття, аж до інстинкту самозбереження. Боротися з ними можна, тільки зігравши на їхній жадібності. Щоб «стати на шлях виправлення», вони повинні дуже боятися втратити всі свої гроші плюс отримати «вовчий квиток», який не дозволить їм до кінця життя хоч якось нормально заробляти.

Під час розвалу системи затяті адепти — це ті, хто найбільше опиратиметься змінам. У перших рядах «перебудови» вони запопадливо проголошуватимуть нові гасла, але вони ж таки заради збереження старого порядку здатні на будь-які злочини. І, звісно ж, потім працюватимуть на видозміну й відродження системи. Впливати на цю групу можна тільки надзвичайно жорстокими методами із залученням кримінального кодексу. До сумління апелювати марно.

Конформісти. Це група людей, яка завжди приймає наявний порядок речей. Вони слугують системі вірою і правдою, але не тому, що вважають її правильною, а тому, що служити режимові — їхній природний стан. Обережні й не позбавлені інстинкту самозбереження. Соціальна адаптація таких людей сягнула таких меж, що вони втратили себе як громадянську одиницю, стали «прозорими», перестали відкидати тінь.

Це чисельний прошарок нашого суспільства, який сформувався під час «селекційної роботи», коли майже протягом століття знищувалися найактивніші та хоч почасти непокірливі представники суспільства. Генетичний страх, що їх можуть запідозрити в нелояльності, спонукає конформістів до демонстративних способів вираження своєї вірності ідеалам, гаслам чи конкретним особам, які уособлюють на даному етапі систему. Але битися за неї конформісти не стануть, особливо якщо з’явиться хоч найменший натяк на небезпеку для їхнього добробуту.

Конформісти — це хабарники «без вогника», слухняні виконавці, мляві пристосуванці. Вони братимуть стільки, скільки заведено в даній структурі, виконуватимуть усі рекомендації вищих рангом і «чесно» ділитимуться з начальством. Якщо їм звелять порушити закон, зроблять це «нічтоже сумняшеся», але самі на рожен не полізуть. Це аморфна, соціально апатична маса людей, які роблять систему стійкою. Зміниться система — зміняться й вони, але тільки в тому разі, якщо зміни будуть «справжніми». Завдяки загостреному до хворобливості інстинкту виживання і внутрішній схильності до дисципліни легко піддаються залякуванню і введенню «у рамки». Хай і зі скрипом, але піддаються переконуванню: у своєму прагненні бути «правильними» здатні змінюватися, реагуючи на суспільну думку й намагаючись не робити того, що вважається ганебним.

Ті, хто береже обличчя. Група людей, котрі намагаються не загубитися в системі і не злитися з нею. Вони дотримуються правила гри рівно настільки, наскільки це дозволяє вижити. Стурбовані своєю репутацією порядної людини, але насамперед бояться впасти у своїх власних очах. Водночас моральні критерії розмиті. Це маса, яка сумнівається, але в переломні історичні часи все ж таки частіше стає на сторону прогресивних сил.

Такі люди беруть лише в тих, хто сам приносить, і лише за умови, що заплатити тим не проблема. Вони ніколи не вимагають, не ставляться гірше до тих, хто не заплатив, не порушують грубо закон. Самі роблять підношення лише під тиском ситуації, тобто тоді, коли інакше проблему розв’язати не вдасться. Частіше «дякують», ніж дають «до того».

Такий лікар приділить однакову увагу і заможнішому пацієнтові, і тому, хто неплатоспроможний. Такий вчитель буде однаково уважний і до учня, чиї батьки «дякують», і до дитини бідних батьків. Такий чиновник візьме хабар у заможної людини, але не грабуватиме бідного. Проте «зберегти обличчя» у злочинній системі — це складний і небезпечний шлях. Рано чи пізно виникає проблема «першого кроку», коли перед людиною стоїть вибір — встояти чи поступитися своїми (хай і далекими від ідеалу) принципами, скоївши за гроші нечесний вчинок. У людини завжди є можливість піти зі структури, в якій квітне хабарництво. Є й різні засоби так триматися, що всі будуть знати: цей не бере. Але завжди залишається ризик зробити той фатальний перший крок, після якого дуже важко, а інколи — й неможливо повернутися назад. Під час боротьби з корупцією на таких людей найбільше діє страх ганьби, вони дуже чутливі до апеляцій до їхньої совісті. Коли система розвалюється, радісно сприймають зміни, бо втомилися «балансувати на межі» й нескінченно сумніватися у власній чесності.

Дисиденти. Трьом вище описаним групам людей, які різною мірою, але підтримують систему і зжилися з нею, протистоїть набагато менша, але дуже значима сила. Дисиденти — це ті, хто вважає, що система злочинна, несправедлива, приречена на загибель і заслуговує знищення. До цієї групи насамперед належать «тихі» чи (за аналогією з радянськими часами) «кухонні» дисиденти, тобто ті, хто висловлює незадоволення у вузькому колі родичів та друзів. Такі люди ніколи не братимуть хабарів, не йтимуть на посади, які можуть поставити перед ними майже гамлетівське питання «брати чи не брати». Ця група людей «дякуватиме» тільки тоді, коли справді буде вдячна. У жодному разі не можна недооцінювати їх: чим більше тих, хто усвідомить, що система заслуговує знищення, тим відчутніше розхитується її фундамент. Такі люди завжди готові перейти від прихованого незадоволення до активної боротьби, коли життя підводить до проблеми вибору.

А ось «ідейних» дисидентів — тих, хто прийшов до незгоди з системою шляхом критичного осмислення порядку речей, на перший погляд, не так уже й багато. Дисиденти, які належать до цієї групи, активно борються із системою, протестують, об’єднуються у правозахисні організації, агітують, прориваються в пресу чи доносять інформацію до оточення і вищих чинів держави шляхом самвидаву (а в наш час — ще й Інтернету). Такі люди борються осмислено, їм не чужі тактика та стратегія, а в разі потреби — конспірація і обережність. З великою натяжкою можна зарахувати до них тих, хто бореться з корупцією на гроші грантодавців. Проте «ідейними» дисидентами можна вважати всіх правозахисників, які обстоюють свої права та права інших громадян, домагаються дотримання законності. Рівність усіх перед законом — це потужний заслін будь-яким корупційним діям. До дисидентів-антикорупціонерів можна зарахувати також тих, хто, постраждавши від несправедливості, не впокорився, а став на шлях боротьби, буде це опротестування судового рішення чи заява в «органи» на того, хто вимагав хабар.

Дисиденти — це та сила, за якою стоїть майбутнє і прогрес суспільної свідомості. В демократичних країнах дисидентів замінює конструктивна опозиція, яка, виявляючи недоліки демократичного ладу, працює на його вдосконалювання та зміцнення.

Будь-який протестний рух дуже спокусливий для людей, які, підключаючись до нього, вирішують свої особисті інтереси: від матеріальних до суто амбіційних. Багато хто, на жаль, бореться не з корупцією, а з корупціонерами для того, щоб просто зайняти їхнє місце. На розвал злочинної системи найбільше працюють дві полярні сили — затяті адепти та дисиденти. Одні згори і зсередини, доводячи систему до абсурду, а інші — підриваючи її основу.

Порадившись із власною совістю, поставте собі діагноз: хто я відносно корупції? Чого мені бракує, щоб стати бодай «тихим» дисидентом? Усі ми повинні навчитися боротися. Тихо чи гучно, у власній душі чи в правозахисній організації — не має значення, адже все це неминуче працюватиме на зміну системи. І починати боротьбу з корупцією та хабарництвом як її основним проявом треба насамперед за місцем проживання і за місцем роботи.

Vkontakte Facebook Twitter