Центр Розвитку Громад (ЦРГ). Новини, проекти, звіти, документи
     

     
  • Основні розділи

    • ПРО ЦЕНТР
    • ПЕРЕНЕСТИ
    • ОБ’ЯВИ, ПОВІДОМЛЕННЯ
    • РОБОТА В ЛІКАРНІ
    • СОЦІАЛЬНА РОБОТА
    • ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
    • МОЛОДІЖНІ КЛУБИ

  •  
  • Лінки

  • Friends of Chernobyl Centers


 

Синдром «маленької людини»

Автор: Olga Опубліковано: Січень - 19 - 2010

Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Помаранчева революція викликала у чималої частини наших громадян такий сплеск самосвідомості й почуття власної гідності, що, здавалося, можна було говорити про відчутні зрушення в громадській свідомості. Проте багато українців, залишивши майдани, опинилися в ролі Попелюшки, повернувшись із революційного балу до своїх лахів, покірності та мрій про дива, які творитиме для них якщо не хрещена мати-фея, то хрещений батько-президент. Ясна річ, за такого налаштування розчарування було неминуче. І водночас не можна забувати, що великою мірою невдоволення викликане діями місцевої, а не найвищої влади. Вимушене й неминуче спілкування з деякими нашими чиновниками здатне довести до короткочасного нервового зриву або тривалого розладу психіки, до істерики чи депресії, до агресивної витівки або боягузливого відходу від проблеми, до фаталістичної покірності чиновникам як якимось божествам або ж до походу на них війною в правозахисному русі. Утім, завжди можна дати хабара й залишитися при збережених нервах, часі й навіть почутті власної гідності…

Як «маленький» українець спілкується з владою
У кожній країні хабарництво має свою історію, передумови й національні особливості. Одним із вельми важливих чинників пострадянської психології є комплекс неповноцінності «маленької людини» стосовно держави й державного чиновника як її представника на місцях. Проста людина звикла: вона — для держави, а не держава — для неї. І тому перед кожним держслужбовцем людина з’являється в ролі приниженого прохача, а не як чесний платник податків, котрий має право розраховувати на допомогу, увагу, людське ставлення та задоволення своїх законних інтересів.

Зневажливе ставлення до відвідувача, небажання вникнути в його проблему й оперативно її розв’язати, переадресування в інші відомства, штучне створення черг — це фактично прихована форма вимагання хабара. Перед людиною стоїть вибір — пройти сім кіл чиновницького пекла, витративши безліч часу, або ж, заплативши «кому потрібно», миттєво розв’язати свої проблеми. Умови для цього ідеальні: чиновники сидять в окремих кабінетах, де так зручно залишитися сам на сам із відвідувачем і тихо-мирно узяти підношення. І навіть якщо в кабінеті є ще два-три службовці, то вони, «скануючи» ситуацію, завжди випаруються в потрібний момент.

Нині нерідко можна почути «міркування» про те, що боротьба з корупцією взагалі й хабарництвом зокрема безперспективна й не має сенсу. Вельми зручна позиція для виправдання бездіяльності. А либонь дуже багато чого може зробити лише налагодження нашої бюрократичної машини. Зовсім неважко перевірити ефективність роботи якщо не кожного конкретного чиновника, то бодай основних державних структур на місцях. Непрямі показники — це кількість повторних звернень, скарг у вищі інстанції, до депутатів усіх рівнів, у правозахисні організації. Усе це моніториться без особливих труднощів, а коли додати ще простенький аналіз тематики звернень, то можна відразу зробити попередні висновки не тільки про ставлення місцевої влади до народу, а й про те, які сфери в регіоні найбільш корумповані.

Лише зателефонувавши в потрібне відомство, дізнаєшся багато цікавого. Так, на запитання «А коли повернеться ваш начальник?» можна почути милу та щиру відповідь секретаря: «А я звідки знаю?» Або взагалі класичне «Я вам не довідкове бюро».

Ще можна виїхати на місце й перевірити, чи важко потрапити на прийом; чи немає певної хитрої пропускної системи; чи не призначаються «важливі» наради саме на день прийому громадян. І подивитися — яка завдовжки черга; чи не стоять люди в тісній, задушливій і похмурій приймальні, де не налічиш і десятка стільців; чи не йдуть без черги «свої»; чи є доступний для відвідувачів туалет і чи не замкнений він (вельми важлива деталь в умовах, коли чекати доводиться довгі виснажливі години).

Якщо не полінуватися і протягом хвилин п’ятнадцяти послухати, про що говорять у черзі, то можна поставити доволі певний «діагноз»: чи створюються тут умови для корупційних дій, чи виявляється повага до простої людини. Інформацію можна дістати всеосяжну — аж до такси за певні послуги або існування у конкретного чиновника бізнесу, нерухомості, машин і коханок. Минули часи «сором’язливих» хабарників, котрі піклувалися про те, аби їхній спосіб життя зовні відповідав розміру зарплати. Нинішні заклопотані передусім наявністю видимих ознак багатства: шикарних будинків, іномарок тощо.

Без папірця ти — комашка

Хотілося б підкреслити, що йдеться не лише про хабарництво. Проблема набагато ширша й зачіпає моральний аспект відносин між державою та її рядовими громадянами.

У свідомості простого громадянина держава — це конкретний чиновник у рідному селі, місті чи районі. Будь-які соціальні блага, що дає населенню держава, миттєво знецінюються, коли їхнє набуття обставлене на місцях бюрократичними перепонами, коли в самій організації роботи не враховуються інтереси громадян, коли немає елементарної поваги до людини. Якщо бабусі, аби оформити субсидію, потрібно витратити не один день, виїздити за тридев’ять земель по безкінечні довідки й вистояти безліч черг, вона не буде вдячна державі ні за які блага. Ніде з таким захопленням і роздратуванням, що б’є через край, не лають владу, як у чергах по довідки, котрі нехай навіть дають пільги та полегшують життя. Що це — чорна невдячність? Ні — це природна реакція людини приниженої та скривдженої, до глибини душі враженої байдужим до неї ставленням.

А кількість папірців із приводу та без приводу рік у рік не зменшується. Кількість інстанцій, відвідуваних пересічними громадянами України, — також. Уми людей давно вже перестали хвилювати сміливі мрії про те, що скасування прописки полегшить життя, що різні держструктури будуть пов’язані між собою з допомогою Інтернету, що принцип «єдиного вікна» стане універсальним і охопить усі сфери, а контакти окремого громадянина з державою буде зведено до мінімуму.

Чи правомірно казати про те, що корінь зла — це лише «перегини на місцях»? Аж ніяк. Те, як працюють бюрократи в регіонах, кількість довідок і організація роботи різних відомств — усе це напряму пов’язано з рішеннями, прийнятими у верхах. Адже це хтось «там, нагорі» придумав, приміром, аби бабусі й дідусі для отримання пільг зі сплати за комунальні послуги кожного року доводили, що вони не перестали бути учасниками бойових дій або ветеранами війни. Ось і бредуть вони від контори до контори, мерзнуть на зупинках маршруток у чеканні «пільгового місця», привалюються, мало не втрачаючи свідомість, до стіни в приймальні, більше схожій на душогубку…

А порядок приватизації присадибної земельної ділянки — це справжня фантасмагорія в стилі трилера. За заявками мого найближчого оточення з числа автомобілістів не можу також не згадати про структуру, позначену загадковою абревіатурою МРЕО, — розмір тамтешніх черг неминуче мав би викликати жах у всіх, хто дбає про благо держави і в кого душа болить за простих громадян. І водночас навести на думку, що чим довші черги, тим більше бажаючих з одного боку дати, з другого — взяти. (У столиці, за чутками, справи набагато кращі, ніж у регіонах.) А все, що пов’язано з реєстрацією та веденням бізнесу, це взагалі ближче до фільму жахів.

Хіба важко, приймаючи будь-яке рішення, урахувати не лише фінансовий і пропагандистський, а й реальний моральний ефект? Оцінити, чим кожне нововведення обернеться для українців і наскільки ускладнить їхнє життя? Співвіднести кількість планованих звернень по довідки з кількістю держслужбовців, котрі їх видаватимуть? Спрогнозувати, чи вистачить сил у найбільш хворих, слабких, незахищених «виїздити», «виходити», «вистояти» свою чергову пільгу? І зробити це ДО набрання чинності черговим законом. Але чи готові наші «слуги народу» з ранку до вечора сушити голову над тим, як полегшити життя простого українця, як стати, нарешті, державою з людським обличчям, як зменшити бюрократичний тиск, що калічить наші душі?

Ще тільки говорять про перехід до адресної матеріальної допомоги, а настрої малозабезпечених громадян вже дуже далекі від оптимізму: «Хоч би що вони там придумали, а жити однаково буде важче. Чим знову принижуватися та стільки довідок збирати, вже краще помирати потихеньку з голоду». А «діти війни»? Знову пройшла хвиля черг із четвертої ранку, з криками, драмами та бійками: брали нині «найпопулярнішу» довідку «про склад сім’ї». Відгуки чиновників про це — спокійно-зневажливі: «Завжди знайдуться ті, хто починають панікувати, створюють черги й ускладнюють роботу». Згодна, але чому б не роз’яснити, що поспішати нікуди? Не подбати про те, аби в черзі дотримувався порядок? Але головне — хто й навіщо знову придумав перелік довідок і інстанцій для тих, чий статус визначається лише роком народження?

Байдуже ставлення нашої влади до черг як чогось неминучого й нормального — це також спадщина радянських часів, коли в чергах стояла вся країна. Із цим тоді ніхто й не думав боротися, навпаки, це було частиною загальної політики: людей намагалися максимально відволікти, зайняти, позбавити вільного часу, аби не замислювалися: «А чи так живемо?» Але сьогодні, коли ми не лінуємося доречно й недоречно заявляти про наш гордий поступ до Європи, саме час зробити все можливе, аби ввести в цивілізоване русло контакти українців із власною державою. І для початку, звісно, подивитися, а як ці проблеми розв’язують у розвинених країнах. Адже тільки за рахунок правильної організації роботи чиновників можна зменшити хабарництво й послабити бюрократичний тиск на українців.

Ну а «по краплині вичавлювати із себе раба» — це справа самовиховання кожної окремої людини. Безумовно, сприяти цьому може об’єднання громадян у громадські організації. Багато хто скептично ставиться до проведення таких заходів, як круглі столи, громадські слухання, зустрічі з депутатами. Мовляв, що змінить ця говорильня? Передусім це змінить людей! Вступаючи в діалог із владою з позицій представника громадської організації, людина відчуває за своєю спиною підтримку, почувається частиною суспільства, його представником, вона звикає говорити з чиновником на рівних, змушує себе поважати. Не лише не згинатися перед чиновницькою сваволею, а й боротися за свої права — ось шлях викоренення зі своєї душі «синдрому маленької людини».

Vkontakte Facebook Twitter